У листопаді 2007 року я читав «Ководство» Артемія Лебедєва. Дві думки особливо зачепили: навіщо роздувати назви в інтерфейсі та чому дизайнерові варто слухати замовника, а не лише захищати кожен піксель свого макета.
Назва має встигнути передати зміст
У розділі 141 «Короче» розглядався дорожній щит: водієві потрібно швидко зрозуміти коротку вказівку. Перевантажене формулювання й незручна типографіка заважали цьому. Мені ця думка нагадала про довгі назви пунктів меню.
У меню людина зазвичай шукає дію або розділ. Якщо назва перетворюється на канцелярське речення, її складніше швидко відрізнити від сусідніх. Водночас короткість заради короткості теж не допомагає: скорочення має залишатися зрозумілим. Деталі можна пояснити вже всередині розділу, коли користувач його відкрив.
А що, коли замовник має рацію?
Інший уривок починався з провокаційного запитання: «А що, якщо замовник розумніший за тебе?» Мені в ньому важлива не суперечка про те, хто головніший, а готовність перевірити власне дизайнерське рішення.
У наведеному прикладі з формою пляшки автор підводив до думки, що конструкцію визначає практичне завдання й обмеження, а не лише бажання творця. Для інтерфейсу це означає: зручний вигляд потрібно пов’язувати з тим, що людина робить у програмі.
Замовник може краще знати робочий процес, типові помилки та звички користувачів. Дизайнер — запропонувати спосіб подати це зрозуміло. Замість боротьби за кожен піксель корисніше разом пройти конкретний сценарій: знайти потрібний пункт, виконати дію й перевірити, чи назви та розташування елементів справді допомагають.
Немає коментарів:
Дописати коментар