Чому бізнес тримається за знайоме
У квітні 2026 року я щодня спілкувався з власниками бізнесу. І кожному з них розповідав про українську інформаційну систему K2 ERP. Говорив і про продукт, і про підхід до майбутнього: що ми зможемо розвивати своїми силами, якщо дамо українській розробці шанс?
Я говорив про гнучкість, роботу з різних пристроїв і доступ до коду частини системи, зокрема ядра. K2 Platform дає основу для розробки модулів, а права на використання й зміну коду визначаються умовами поставки та ліцензії. Я бачу в цьому можливість розвивати систему разом із бізнесом.
І знаєте, яке в мене складається враження? Бізнесу байдуже.
Простіше залишитися у знайомому середовищі. У ньому вже є документи, доробки, люди, які знають кожну кнопку. Зміна назви продукту нічого не каже про те, хто підтримує його код і що станеться, коли доведеться переносити дані.
Мене непокоїть, коли знайомий порядок роботи стає єдиним аргументом за продовження ліцензії. Я хочу, щоб у цьому рішенні було місце й для питання: що ми можемо підтримати та розвинути самі?
Так, українські рішення ще молоді. Так, вони не ідеальні. Так, вони не закривають усі можливі задачі.
Але вони ростуть. Швидко. Вперто. Сильно.
І тут я бачу парадокс: рішення, яке допомагає «вижити зараз», може відкласти роботу над тим, що знадобиться завтра. Для українського продукту шанс починається там, де хтось готовий випробувати його у своїй справі.
Це мислення короткої дистанції. Мислення виживання, а не розвитку.
Коли власник гасить пожежі, легко обрати те, що працює зараз. Я це розумію. Але якщо весь час вирішувати лише сьогоднішні проблеми, часу на вихід зі старої залежності так і не знайдеться.
І я чесно визнаю: мої аргументи часто не працюють.
Технології? Не аргумент.
Відкритість? Не аргумент.
Перспектива? Теж ні.
З моїх розмов склалося враження, що добре упаковане рішення часто простіше продати, ніж пояснити переваги продукту, якому ще треба довести себе на практиці.
І навіть якщо всередині — сморід, головне, щоб упаковка була блискучою.
І тоді постає питання: що мені залишається?
Віра, підкріплена діями
Віра.
Я вірю, що українське — може бути найкращим.
Я вірю, що Україна вистоїть.
Я вірю в наших розробників, у наші команди, у людей, які щодня роблять свою справу — попри війну, хаос і невизначеність.
Це віра не сліпа. Вона підкріплена діями.
Це люди, які підтримують українське — починаючи з власної сім’ї, зі свого оточення, зі своєї компанії. Люди, які обирають складніший шлях — але правильний.
Навіть тоді, коли важко.
Навіть тоді, коли невигідно тут і зараз.
K2 — невелика команда. У квітні я назвав би те, що ми робимо, викликом Голіафу. Ми вийшли на ринок, де у звичних систем уже є багаторічна перевага.
Молодий продукт вийшов уперед. Проти інерції. Проти звички. І йому щодня треба доводити, що він корисний для реальної роботи.
На нас тиснуть війна, невизначеність і дуже земні питання: чи вистачить часу й грошей довести наступний модуль до готовності.
І найболючіше для мене — коли українське рішення відхиляють, навіть не перевіривши, чи воно впорається з конкретним завданням.
Дати українському продукту шанс
Для мене підтримка має практичний вигляд. Вибрати одну ділянку, наприклад склад або документообіг. Перевірити роботу на контрольному наборі даних. Сказати команді розробки, чого бракує. І тоді вирішити, чи варто йти далі.
Бо перемоги так і будуються: хтось стає поруч і береться до справи.
Перемоги будуються на вірі.
На сміливості.
На готовності підтримати своє — навіть тоді, коли це ще не ідеал.
Бо якщо всі розбігаються — виживають ті, хто стоїть.
Ті, хто кидає виклик.
Ті, хто не мовчить.
Я вірю в Україну.
Я вірю в наш продукт.
Я вірю в нашу команду.
І я вірю, що ми вистоїмо.
Бо віра — це те, що тримає українців у цьому хаосі війни.
І разом із розумом — це те, що дає нам шанс перемогти.
Навіть коли темряви багато — ми вистоїмо.
Бо є ті, хто не боїться кинути виклик.
І цього вже достатньо, щоб почати змінювати майбутнє.
Оригінальна колонка «Сила віри»